Сприймати Україну серйозно: Про перешкоди на
шляху до запитання «чому»
Анна Іванова
Гіссенський університет імені Юстуса Лібіха
Стежачи за значною частиною сучасних академічних і політичних дискусій про Україну,
швидко помічаєш, що тільки одна відповідь на запитання «Що пішло не так в Україні?» вва-
жається ідеологічно прийнятною: Росія. Не тільки саму війну аналізують виключно крізь
призму російського імперіалізму – хоча ця рамка настільки наполегливо витісняє інші по-
яснення, що понад чотириста відомих дослідників Східної Європи закликали «читати мен-
ше про внутрішню політику України та міжнародні відносини», щоб «зрозуміти джерела ро-
сійсько-української війни».
1
Внутрішні проблеми України та її міжнародні відносини також
часто пояснюють Росією, використовуючи різні аргументи: корупцію на найвищих щаблях
влади трактують як радянську інституційну спадщину; критику внутрішньої політики відки-
дають як кремлівський наратив; російськомовних громадян України описують як жертв руси-
фікації; навіть суперечки із сусідньою Польщею щодо історичної пам’яті нерідко пояснюють
маніпуляціями Москви, а не нерозв’язаними складнощами спільного минулого й сьогодення
двох сусідніх держав. Теза про відповідальність Росії за українські проблеми сягає далеко в
історію – найширші трактування відносять первісний злам до часів Київської Русі – і поши-
рюється на кожну сферу аналізу, функціонуючи як онтологічна передумова панівної поясню-
вальної моделі України як держави й суспільства.
Однак цей аргумент спирається значно більше на теологічні, ніж на наукові засади – не
тому, що він завжди хибний, а тому, що сумнів у ньому часто сприймають радше як єресь, ніж
як інтелектуальну незгоду. Інакше кажучи, трактування Росії як всеохопної пояснювальної
категорії стану українських справ не проходить перевірки на спростовність. У термінах Поп-
пера,
2
наукове знання відрізняє від метафізики, релігії чи ідеології не накопичення підтвер-
джень, а методологічна й емпірична можливість спростування. Отже, сумнів – не нестача від-
даності справі, а рушій дослідження. Відповідно, пояснювати російським впливом абсолютно
все, що будь-коли відбувалося в Україні, – аналітично слабка й інтелектуально лінива позиція,
яка підміняє дослідження причин неспростовним пояснювальним принципом. Це закриває
саме ті питання, які наука мусить ставити. Тому, шукаючи відповідь на запитання «Чи пішло
щось не так в Україні?» – і якщо так, то що саме, – я вважаю за необхідне почати з пояснення,
чому взагалі правомірно ставити таке запитання, особливо в академічних дискусіях.
Перше пояснення – наукове. Базова передумова соціального дослідження вимагає визна-
чити об’єкт, поставити його в центр вивчення й зберігати критичну позицію щодо нього.
3

Серйозно вивчати державу й суспільство означає піддавати їх ретельному аналізу: ставити під
сумнів припущення, перевіряти конкурентні гіпотези й залишатися відкритими до висновків,
які можуть виявитися незручними або політично невигідними. Нехтувати цими принципами
означає замінювати дослідження апологією або засудженням. Не тільки як дослідниця, але
значно більше як харків’янка, я добре знаю про злочини Росії та її роль у руйнуванні життя в
1 “An Elon Musk-Supported Apology for Russia’s War on Ukraine,” Ukrains’ka Pravda, 28 April
2026, https://www.pravda.com.ua/eng/articles/2026/04/28/8032087/.
2 Karl Popper, The Logic of Scientific Discovery (London: Routledge, 2005).
3 Zygmunt Bauman and Tim May, Thinking Sociologically, 2nd ed. (Oxford: Blackwell, 2001),
165–80.
Сприймати Україну серйозно 160
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

Україні – я бачила їх на власні очі й пережила їх. Ці злочини та ширші процеси в російській
державі, режимі, армії й суспільстві необхідно критично вивчати. Без такого аналізу неможли-
во повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні. Водночас аналіз російських чинників не
повинен витісняти дослідження процесів усередині самого українського суспільства. Поста-
вити Україну в центр дослідження означає насамперед серйозно ставитися до інтересів укра-
їнців і сил, що їм протидіють. Вивчення України, обов’язково уважне до ширшого контексту
– а саме до ролі її сусідів, партнерів та інших учасників у наближенні держави до катастрофи,
– усе ж повинно розглядати її як повноцінний об’єкт дослідження. Воно повинно ставити пи-
тання про її структури, динаміку й історичні траєкторії, щоб сприяти дискусіям про майбутнє
– особливо якщо ми хочемо, щоби це майбутнє суттєво відрізнялося від сьогодення.
У такого дослідницького підходу неминуче є прямий політичний наслідок: розгляда-
ти Україну як суверенну й незалежну державу означає визнавати її здатність до політичної
суб’єктності як усередині країни, так і на міжнародній арені. Пояснювати всі труднощі Укра-
їни виключно діями Кремля означає неявно заперечувати цю суб’єктність: зображати Украї-
ну переважно нездатною визначати власний шлях, об’єктом геополітичної конкуренції, а не
суб’єктом власної історії. Однак суверенітет передбачає не тільки владу, вплив і здатність ух-
валювати рішення, але й відповідальність за зроблений вибір та його наслідки.
4
Якщо Україну
належить сприймати серйозно як політичного суб’єкта, її рішення та їхні результати повинні
піддаватися такому самому аналітичному розгляду, як і рішення будь-якої іншої суверенної
держави. Саме з цієї позиції – серйозного ставлення до України і як об’єкта дослідження, і
як суб’єкта політики – виходить цей нарис. І саме з цієї позиції неможливо не помітити, що в
Україні щось пішло глибоко не так.
Переосмислення держави й нації
Уважніший погляд на внутрішній розвиток України показує, що сьогодні країна за багатьма
параметрами поступається собі часів перших років незалежності. Витоки цього занепаду пе-
редують війні 2022 року й пов’язані з тим, як після розпаду СРСР перебудовували державу
й націю. Ще до російського вторгнення Україна стала однією з найбідніших країн Європи: її
ВВП на душу населення у 2021 році становив 4775 доларів США, що відставало від показни-
ків більшості європейських і навіть інших пострадянських держав.
5
Вона дедалі глибше інте-
грувалася в периферію капіталістичної світової системи, для якої характерні економічна за-
лежність, слабкі державні інституції, політична нестабільність і соціальна поляризація.
6
Але
тридцять п’ять років тому Україна вступила в період незалежності за відносно сприятливих
умов. У неї був розвинений промисловий сектор, величезні сільськогосподарські ресурси та
інфраструктурна мережа, яка забезпечувала соціальне відтворення населення чисельністю 52
мільйони.
7
Суспільство незалежної України постало як продукт радянської модерності – ур-
4 Alan James, “The Practice of Sovereign Statehood in Contemporary International Society,”
Political Studies 47, no. 3 (1999): 457–73.
5 World Bank, “GDP per Capita (Current US$) – Ukraine,” World Bank Open Data, NY.GDP.
PCAP.CD, дата звернення: 10 липня 2026 року, https://data.worldbank.org/indicator/NY.GDP.PCAP.
CD?locations=UA.
6 Andrii Maliuk, “Trajectory of Socio-Economic Development of Ukraine in 1991–2021 from a
World-System Perspective,” Interdisciplinary Political Studies 11, no. 1 (2025): 292.
7 Anders Åslund, How Ukraine Became a Market Economy and Democracy (Washington, DC:
Peterson Institute for International Economics, 2009); Robert S. Kravchuk, Ukrainian Political Economy:
The First Ten Years (New York: Palgrave Macmillan, 2002); A. I. Amosha, N. E. Briukhovetskaia, and I.
P. Buleev, “O vosstanovlenii vedushchei roli mashinostroeniia v postroenii novoi ekonomiki Ukrainy,”
Ekonomichnyi visnyk Donbasu,64, no. 2 (2021): 94–107.
Анна Іванова161
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

банізоване й освічене, сформоване промисловим розвитком і значними можливостями соці-
альної мобільності, з виразними регіональними відмінностями та широким етнічним розмаїт-
тям.
8
На відміну від деяких інших радянських республік, вихід України з Радянського Союзу
з перспективи 1990-х і 2000-х років виглядав мирним.
Однак ці сприятливі умови не дали результатів, які вони начебто обіцяли. Незалежність
започаткувала одночасне переосмислення держави й нації та перегляд того, як і хто управ-
лятиме ресурсами, успадкованими від радянської держави. Процеси, які часто аналізують як
державотворення й націєтворення,
9
починалися не з чистого аркуша, а трансформували вже
сформовані радянські українські державу й націю. Концепція національної держави, зосере-
дженої на титульній нації, замінила універсалістський радянський проект, а багатоетнічне
населення належало привести у відповідність до цілісної національної та культурної іден-
тичності.
10
Цю мету переслідували так завзято, що перебудова нації часто випереджала, а
часом і підривала розвиток стабільних державних інституцій. Як зауважив Ослунд, у перші
роки незалежності «Україна майже ні на чому не зосереджувалася, крім націєтворення», під-
німаючи його до рівня «всеохопного пріоритету».
11
Водночас, під постійним тиском міжнародних фінансових інституцій, Україна впроваджу-
вала неоліберальну економічну програму. На відміну від більшості інших радянських респу-
блік, до 2021 року Україна так і не спромоглася відновити економіку до рівня 1990 року.
12
Крім
того, економіка зазнала переорієнтації: цілі високотехнологічні підгалузі, як-от авіабудуван-
ня, важке й енергетичне машинобудування, ракетна та космічна техніка, постраждали; частка
високотехнологічних виробництв скоротилася.
13
Частка промисловості у валовій доданій вар-
тості впала з 54,6 відсотка у 1991 році до 23,2 відсотка у 2021-му,
14
а залишилася економіка,
переорієнтована на експорт сировини, залежна від імпортних компонентів і побудована на
низькій оплаті праці як головній конкурентній перевазі
15
– траєкторія, яку Гужва й Гончаренко
описують як «примітивізацію» української економіки.
16

Ці економічні перетворення радикально змінили соціальний ландшафт. Через перерозподіл
державної власності в номенклатурно-кримінальних мережах виник нечисленний олігархіч-
ний клас, який зосередив у своїх руках виробничі активи, тоді як основний тягар витрат ліг на
решту населення.
17
У середині 1995 року Світовий банк встановив, що 29,5 відсотка україн-
ських домогосподарств перебували за межею бідності.
18
Сировинний бум 2000-х років спри-
чинив різке скорочення абсолютної бідності – з 32 відсотків у 2001 році до менш ніж 8 від-
8 Georgiy Kasianov, Memory Crash: The Politics of History in and around Ukraine, 1980s–2010s
(Budapest: Central European University Press, 2022), 387–98.
9 Mikhail Minakov, “Istoriia i svoboda na vostoke Evropy: K osmysleniiu postsovetskogo perioda,”
Palladium, no. 6 (2023), https://freeuniversity.pubpub.org/pub/p6-01/release/1.
10 Rogers Brubaker, “Nationalizing States Revisited: Projects and Processes of Nationalization in
Post-Soviet States,” Ethnic and Racial Studies 34, no. 11 (2011): 1785–1814.
11 Åslund, How Ukraine Became a Market Economy, xii.
12 World Bank, “GDP (Constant 2015 US$) – Ukraine,” World Bank Open Data, indicator NY.GDP.
MKTP.KD, дата звернення: 10 липня 2026 року, https://data.worldbank.org/indicator/NY.GDP.MKTP.
KD?locations=UA.
13 Maliuk, “Trajectory of Socio-Economic Development,” 299–300.
14 Maliuk, “Trajectory of Socio-Economic Development,” 300.
15 Maliuk, “Trajectory of Socio-Economic Development,” 293.
16 Ihor Guzhva and Kyrylo Honcharenko, “Industry of Ukraine: Current Trends and Factors of
Development,” Market Relations Development in Ukraine, no. 1 (224) (2020): 18–24 [українською].
17 Oleksandr Baranovs’kyi and Volodymyr Sidenko, “Problemy vlasnosti ta lehalizatsii kapitaliv i
dokhodiv v Ukraini,” Natsional’na bezpeka i oborona, no. 2 (50) (2004): 2–13.
18 World Bank, Poverty in Ukraine, Report no. 15602-UA (Washington, DC: World Bank, 1996),
https://documents1.worldbank.org/curated/en/413691468779375547/pdf/multi-page.pdf
Сприймати Україну серйозно 162
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

сотків у 2005-му за власною межею базових потреб Світового банку.
19
Наступне десятиліття
значною мірою звело нанівець ці здобутки, а війна на Донбасі та економічна криза 2014-2015
років за один рік збільшили частку населення з доходами нижче прожиткового мінімуму з 17
до 52 відсотків.
20
Через три десятиліття, після часткового відновлення, а потім російського
вторгнення, за оцінкою Світового банку, у 2025 році 41,6 відсотка населення жили нижче на-
ціональної межі прожиткового мінімуму – приблизно вдвічі більше, ніж у 2021-му.
21
До того
ж протягом цих років соціальну державу поступово демонтували реформами освіти (2017,
2026), охорони здоров’я (2017, 2020) і пенсійного забезпечення (2011, 2017).
Перебудова держави й нації породила специфічний «поділ праці».
22
Колишня радянська
номенклатура значно більше займалася перебудовою держави й поділом її активів, ніж питан-
нями національної ідентичності, залишаючи символічну сферу переважно культурним елітам,
колишнім дисидентам і націоналістичним активістам. Однак перебудова української нації від-
бувалася швидко й посіла помітне місце в публічних дискусіях. Тож яку саме націю будували?
Модель, на яку від початку спирався цей проект, у важливих аспектах походила з XIX століття
й застосовувалася до суспільства на порозі XXI-го. Вона ґрунтувалася на наративі аграрної
нації з низькою соціальною мобільністю, обмеженою грамотністю та слабкими каналами сус-
пільної комунікації. Відповідно до етнокультурного націоналізму XIX століття цей наратив
ототожнював націю з етносом – етнокультурною, мовною та релігійною спільнотою.
23
Історія
української нації спиралася на уявлення, збережені в діаспорних спільнотах,
24
які зображали її
як «нескінченний ланцюг страждань, труднощів, боротьби за виживання та вічного прагнення
до національного самовизначення».
25
Здобуття незалежності сприймали як тріумф історичної
справедливості, досягнутий поверненням до традицій недовговічної Української Народної
Республіки. Російську імперію та СРСР розглядали як зовнішні сили, що силоміць втягнули
Україну у свою орбіту, тоді як участь українців у створенні, підтриманні та розвитку обох дер-
жав «у кращому разі пояснювали протиставленням “заслуг і подвигів окремих людей” “злу
радянської імперії”»
26
або взагалі не обговорювали. Існування української нації простежували
до Київської Русі як ранньої форми державності й далі – до ранніх племінних форм суспільної
організації, що дозволяло говорити про тисячолітню українську націю.
У перші роки реалізація цього проекту на політичному рівні відбувалася у формі грома-
дянського націоналізму – моделі, яку протягом 1990-х років просували як нормативну кінцеву
мету посткомуністичного переходу
27
і яка розуміє націю як спільноту, об’єднану лояльністю
19 World Bank, Ukraine Poverty Update, Report no. 39887-UA (Washington, DC: World Bank,
2007), 6–7, https://openknowledge.worldbank.org/server/api/core/bitstreams/b933fd79-81a6-5bc0-afe4-
5b7024917c39/content.
20 World Bank, Ukraine Poverty and Shared Prosperity Update, 2016–2019 (Washington, DC: World
Bank, 2021), 2–6, https://documents1.worldbank.org/curated/en/099430006232220098/pdf/P172046085949
30609d8f08307fb5dd1ed.pdf.
21 World Bank, Monitoring Living Conditions in Ukraine: Spring 2026 Update, Listening to Ukraine
(Washington, DC: World Bank, 2026), 3, https://thedocs.worldbank.org/en/doc/3df3ca7530237868137cf8a73
f9b36b2-0080062026/original/Listening-to-Ukraine-Update-Spring-2026.pdf.
22 Georgiy Kasianov, “Ukraine as a ‘Nationalizing State’: A Review of Practices and Outcomes,”
Sociology of Power 33, no. 2 (2021): 121 [російською].
23 Kasianov, Memory Crash, 213–47.
24 Per A. Rudling, “Repatriating an Edifying Past: The Diaspora Ukrainian Authoritarian Right and
Power over Memory, 1991–2021,” Nationalities Papers 52, no. 6 (2024): 1308–31.
25 Kasianov, Memory Crash, 213.
26 Andrii Portnov, “Uprazhneniia s istoriei po-ukrainski (Zametki ob obshchestvennykh izmereniiakh
funktsionirovaniia istorii v postsovetskoi Ukraine),” Ab Imperio 2007, no. 3: 93-102.
27 Matthew Blackburn, “The Persistence of the Civic–Ethnic Binary: Competing Visions of the Nation
and Civilization in Western, Central and Eastern Europe,” National Identities 24, no. 5 (2022): 468, https://
Анна Іванова163
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

до національної держави та формально охоплює всі етнічні групи. У результаті примордіа-
лістська концепція нації, на якій ґрунтувалася державна політика пам’яті, могла співіснувати
з формами пам’яті представників різних етнічних груп, регіонів і соціальних класів, не ви-
значаючи політичних рішень. До того ж державний контроль над пам’яттю був доволі об-
меженим і непослідовним, а питання символів і ритуалів вирішували на рівні регіональної
влади.
28
Цю ранню гнучкість уможливлювала й глибша спадкоємність: незалежна Україна в
багатьох аспектах залишалася продовженням Української Радянської Соціалістичної Респу-
бліки.
29
Символічні зміни – прапори, гімни, валюта, назви вулиць – відбувалися за незмін-
ності власності, територій і статусів УРСР, зокрема членства в ООН. Більшість радянських
законів залишалися чинними, більшість радянських функціонерів зберігали посади, навіть
багато ритуалів залишалися на місці, а вся цивільна, критична й промислова інфраструктура
залишилася. Націоналізм на цьому етапі мав інструментальний характер: він допомагав ко-
лишнім радянським елітам легітимізувати свою владу, зберігати кар’єри й отримувати вигоду
від поточного перерозподілу капіталу, водночас слугуючи важелем зовнішньої політики, який
стратегічно застосовували за потреби.
30

Із часом ця прагматична конструкція наповнювалася дедалі виразнішим етнонаціональ-
ним змістом, оскільки колишня радянська номенклатура намагалася зберегти оперативний
контроль над державними активами, а націоналістичні активісти й дисиденти зосереджува-
лися на управлінні символічною сферою. Головним критерієм включення стало дотримання
певного вузького розуміння української культури, мови, ідентичності та бачення минулого.
Згодом законодавство про пам’ять стало головним механізмом інституціоналізації цього зву-
ження. Спочатку закони про пам’ять визначали історичні події, які держава вважала гідними
вшанування, – наприклад, Другу світову війну
31
і Голодомор;
32
потім вони приписували, як
і кого пам’ятати, – наприклад, через героїзацію Степана Бандери та Романа Шухевича
33
або
ухвалення закону про борців за незалежність України,
34
а у своїй найрадикальнішій формі
почали встановлювати кримінальні покарання за порушення.
35
Етнічний націоналізм не замі-
doi.org/10.1080/14608944.2021.2006169.
28 Portnov, “Uprazhneniia s istoriei po-ukrainski,” 94.
29 Artem Lytovchenko and Olena Muradyan, “Preconditions for Regional Divisions in Ukraine
and the Global Implications of the Ukrainian Crisis,” in Uluslararası Politikada Ukrayna Krizi, ed. Hasret
Çomak, Caner Sancaktar, and Zafer Yıldırım (Istanbul: Beta, 2014), 37–38.
30 Mikhail A. Molchanov, “Post-Communist Nationalism as a Power Resource: A Russia-Ukraine
Comparison,” Nationalities Papers 28, no. 2 (2000): 276-279.
31 Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», №
1684-III, 20 квітня 2000 року, Відомості Верховної Ради України, 2000, № 30, ст. 239; втратив чинність
21 травня 2015 року на підставі закону № 315-VIII, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1684-14. Закон
України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», № 315-
VIII, 9 квітня 2015 року, Відомості Верховної Ради України, 2015, № 25, ст. 191.
32 Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», № 376-V, 28 листопада 2006
року, Відомості Верховної Ради України, 2006, № 50, ст. 504.
33 Указ Президента України «Про присвоєння Р. Шухевичу звання Герой України», № 965/2007,
12 жовтня 2007 року, https://www.president.gov.ua/documents/9652007-6491; скасований рішенням суду
на тій підставі, що звання можна присвоювати тільки громадянам України. Указ Президента України
«Про присвоєння С. Бандері звання Герой України», № 46/2010, 20 січня 2010 року, https://zakon.rada.
gov.ua/laws/show/46/2010; скасований рішенням суду у 2011 році на тій підставі, що звання можна
присвоювати тільки громадянам України.
34 Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України
у XX столітті», № 314-VIII, 9 квітня 2015 року, Відомості Верховної Ради України, 2015, № 25, ст.
190, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19/ed20150409.
35 Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського)
тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», № 317-VIII, 9 квітня 2015
Сприймати Україну серйозно 164
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

нив громадянський варіант, а став співіснувати з ним і посилювати його, поширюючи вимоги
національної відповідності за межі мови й культури та дедалі більше ідеологізуючи саму ка-
тегорію нації. Отже, простір для уявлення й обговорення того, якою могла б бути українська
нація, постійно звужувався, а її образ дедалі більше регулювали згори.
Проте незалежно від того, був критерій належності культурно-мовним чи політично-цін-
нісним, обидва варіанти проводили однакову межу
36
й обидва діяли як «форма знання»,
37

сприймаючи соціальний світ виключно крізь національні категорії та роблячи інші поділи –
клас, регіональну належність, мову й покоління – другорядними або невидимими. Саме тому
український націоналізм, у громадянському чи етнічному різновиді, структурно не був при-
стосований до представництва суспільства, від імені якого претендував говорити. Опитуван-
ня, проведені протягом років незалежності, з разючою регулярністю показували, що питання
мови, культури й минулого посідали нижні рядки цих рейтингів. Наприклад, у 2001 році 76
відсотків українців вважали пріоритетною проблемою рівень життя населення, тоді як тільки
близько 5 відсотків вказували на статус російської та української мов, а 8 відсотків – на відро-
дження української нації.
38
Сам по собі такий розподіл не дивує: у даних опитувань більшості
країн матеріальні турботи переважають символічні, зокрема й у країнах, які зовсім не зазна-
ють економічних труднощів. В українському випадку важливий не цей рейтинг, а те, чому він
відповідав. В деяких інших країнах пріоритет рівня життя фіксує стабільні фонові настрої;
тут він відображав документально підтверджений економічний обвал і масове зубожіння.
Символічний порядок денний домінував незалежно від суспільного запиту й економічних да-
них. Таким чином, українські національні уявлення XIX століття виявилися неспівмірними
з матеріальними й соціальними прагненнями суспільства, яким вони керували, – сучасного
суспільства, що прагнуло незалежності не як самоцілі, а як умови поліпшення рівня життя та
розширення життєвих можливостей.
39
Від виключення до стирання: визначення меж національної належності
Якщо ранній період незалежності утвердив націєтворення як панівний публічний порядок
денний, то період після Євромайдану прискорив інвестиції в символічну сферу, через які
українське націєтворення перейшло від спроби перебудувати українську націю до спроби
нормативно визначити, хто до неї належить. Антикомунізм і поступове обмеження російської
мови стали важливими інституційними інструментами правового закріплення дедалі вужчого
розуміння української національної належності. У 2010-х роках ані Росія, ані Антимайдан
не просували комуністичного проекту, проте обидві сторони використовували радянські сим-
воли в цьому конфлікті. Саме таке привласнення, а не реальна комуністична політика, дало
привід заборонити ці символи в Україні. Демонтаж радянських пам’ятників, перейменування
топонімів, заборона Комуністичної партії, декомунізаційне законодавство та скасування по-
переднього мовного закону разом становили форму символічної мобілізації, наслідки якої для
українського суспільства були далеко не символічними. У такий спосіб Україна із запізненням
року, Відомості Верховної Ради України, 2015, № 26, ст. 219, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-
19/ed20150409.
36 Oleg Zhuravlev and Volodymyr Ishchenko, “Exclusiveness of Civic Nationalism: Euromaidan
Eventful Nationalism in Ukraine,” Post-Soviet Affairs 36, no. 3 (2020): 226–45.
37 Rogers Brubaker, Ethnicity without Groups (Cambridge, MA: Harvard University Press, 2004), 18.
38 Kyiv International Institute of Sociology, “Dumky ta pohliady naselennia Ukrainy, sichen’ 2001
roku,” 17 January 2001, section “Sotsial’no-politychni oriientatsii,” https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat
=reports&id=252&y=2001&m=1&page=1.
39 David R. Marples, “Ukraine’s Drive to Independence in 1991,” Canadian Slavonic Papers 61, no. 3
(2019): 321–45.
Анна Іванова165
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

приєдналася до антикомуністичного режиму пам’яті, який постав у Східній Європі наприкін-
ці 1990-х – на початку 2000-х років, у період розширення Європейського Союзу. Розуміння
того, чим був цей режим і в чому український антикомунізм був подібний до нього та відріз-
нявся від нього, необхідне для розуміння подальших подій.
Дедалі більше наукових робіт
40
про антикомунізм як рамку політики пам’яті в постсоціа-
лістичних державах показують, що його найкраще розуміти не як самоочевидне осмислення
травматичного минулого, а як боротьбу за владу, спрямовану на встановлення режиму істини.
Цей режим одночасно визначає, як слід пам’ятати минуле, які політичні позиції легітимні сьо-
годні та які майбутні можливі. Як показав Зомборі,
41
східноєвропейський антикомунізм став
результатом структурного обміну під час вступу країн Східної Європи до ЄС. Якщо післяво-
єнна західноєвропейська пам’ять була організована навколо Голокосту та злочинів фашизму,
то Східна Європа доповнила цю рамку другою засадничою травмою – злочинами комунізму,
позиціонуючи себе як подвійну жертву обох режимів. У цьому процесі Східна Європа внесла
комунізм і претензію на статус жертви як свій специфічний історичний досвід, а західноєв-
ропейські інституції кодифікували цей наратив.
42
Отже, «розширення ЄС постало як процес
інтеграції, через який континентальна цивілізація возз’єднувалася відповідно до своїх нібито
універсальних цінностей».
43
Пам’ять про комунізм таким чином канонізували насамперед як
пам’ять про терор, репресії та жертви, хоча повсякденні спогади в постсоціалістичних держа-
вах залишалися значно неоднозначнішими, поєднуючи згадки про труднощі із спогадами про
соціальну захищеність, модернізацію та колективний поступ.
44

Україна увійшла в це поле за доволі інших умов. У східноєвропейських державах антико-
мунізм легітимізували через процес приєднання до європейських структур. Український ан-
тикомунізм, своєю чергою, заявляв, що йде шляхом західних сусідів, але набув легітимності
через революційні імпульси Євромайдану й мобілізаційний вплив війни. У результаті він став
одночасно менш консенсусним і більш безкомпромісним. Опитування громадської думки не-
одноразово показували обмежену підтримку декомунізації: у листопаді 2016 року тільки 35
відсотків респондентів підтримували перейменування населених пунктів і вулиць, тоді як 57
відсотків виступали проти, з виразним регіональним поділом: підтримка становила 63 відсо-
тки на заході України, 32 – у центрі, 19 – на півдні та 18 – на сході;
45
у заборони комуністичної
40 Див. Máté Zombory, “The Anti-Communist Moment: Competitive Victimhood in European
Politics,” Revue d’études comparatives Est-Ouest 51, no. 2–3 (2020): 21–54, https://doi.org/10.3917/
receo1.512.0021; Zoltán Dujisin, “A History of Post-Communist Remembrance: From Memory Politics
to the Emergence of a Field of Anticommunism,” Theory and Society 50, no. 1 (2021): 65–96, https://doi.
org/10.1007/s11186-020-09401-5; Berthold Molden, “Mnemonic Hegemony? The Power Relations of
Contemporary European Memory,” in EUtROPEs: The Paradox of European Empire, ed. John W. Boyer
and Berthold Molden, Cahiers Parisiens 7 (Chicago: University of Chicago Press, 2014), 104–30; Jelena
Đureinović, “Beyond the State Agency: Anti-Communist Memory Work in Post-Milošević Serbia,” in
Researching Memory and Identity in Russia and Eastern Europe: Interdisciplinary Methodologies, ed. Jade
McGlynn and Oliver T. Jones (Cham: Palgrave Macmillan, 2022), 183-97, https://doi.org/10.1007/978-3-
030-99914-8_11; Jelena Subotić, Yellow Star, Red Star: Holocaust Remembrance after Communism (Ithaca,
NY: Cornell University Press, 2019).
41 Máté Zombory, “The Anti-Communist Moment.”
42 Georgiy Kasianov, “Istorychna polityka ta ontolohichna bezpeka: kontseptual’ni ramky ta
analitychni sposterezhennia,” Intermarum: istoriia, polityka, kul’tura, no. 17 (2025): 19; Dujisin, “A History
of Post-Communist Remembrance.”
43 Máté Zombory, «The Anti-Communist Moment,” 36.
44 Berthold Molden, “Resistant Pasts versus Mnemonic Hegemony: On the Power Relations of
Collective Memory,” Memory Studies 9, no. 2 (2016): 126, https://doi.org/10.1177/1750698015596014.
45 Rating Group, “Attitude toward Certain Historical Figures and De-Communization Process in
Ukraine,” 17 November 2016, https://www.ratinggroup.ua/en/news/otnoshenie-k-otdelnym-istoricheskim-
Сприймати Україну серйозно 166
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

ідеології була більша підтримка, проте із схожими тенденціями регіонального розподілу
46
.
Водночас місцева влада часто саботувала здійснення декомунізації,
47
а науковці
48
та Венеці-
анська комісія Ради Європи
49
також критикували це рішення. Проте навколо цього проекту
сформувалася розгалужена інституційна інфраструктура: Український інститут національної
пам’яті, законодавчі механізми, освітні реформи, культурні інституції, медійні ініціативи та
організації громадянського суспільства. Активісти, що здобули революційну легітимність на
Майдані та достатній вплив на парламентські рішення, спромоглися провести антикомуніс-
тичний порядок денний, представляючи його водночас як механізм демократизації та інстру-
мент національної консолідації й посилаючись на східноєвропейські держави як зразок. Од-
нак на практиці український антикомунізм відрізнявся від східноєвропейських прецедентів і
часом, і масштабом. У Центральній та Східній Європі осмислення комуністичного минулого
зосереджувалося на функціонерах та інституціях, де вони працювали: люстрація майже завж-
ди обмежувалася державним сектором, партійні чиновники зазвичай підлягали проваджен-
ням тільки за співпрацю із спецслужбами або можливі кримінальні злочини, а суцільного
відкидання всіх колишніх функціонерів переважно не було.
50
Цей момент перехідного пра-
восуддя минув за два десятиліття до початку української декомунізації. На той час спадала й
друга, символічна хвиля: Литва, Латвія, Угорщина та Польща обмежили комуністичну симво-
ліку, але кримінальна відповідальність збереглася тільки в небагатьох юрисдикціях, оскільки
більшість держав перейшла до адміністративних стягнень.
51
Україна пішла проти цієї течії,
криміналізувавши виготовлення, поширення та публічне використання комуністичної симво-
ліки з покараннями до п’яти років ув’язнення, а для посадовців, повторних правопорушників
і тих, хто діє через медіа, – до десяти. Касьянов вказує на ще одну закономірність: право-
ві репресії непропорційно часто вражали маргіналізовані верстви населення.
52
У 2015-2021
роках за статтею 436-1 «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та
пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режи-
мів» було порушено 334 кримінальні справи й ухвалено 24 обвинувальні вироки; між 2022
роком і серединою 2025-го відповідні показники зросли до 896 і 307. Із 279 засуджених у
пізнішому періоді, щодо яких суди зафіксували соціальний статус, 124 були безробітними або
неформально зайнятими, 84 – пенсіонерами, 23 – людьми з інвалідністю; інші – працівниками
низькокваліфікованих професій, більшість із середньою або професійно-технічною освітою.
53

Правопорушення стосувалися худі з написом «СССР», прапора, який несли містом у надії
продати, листівки, переданої іншій людині, і щонайменше у двадцять одному випадку – впо-
добання чужого допису.
54
Ця ситуація відкриває ще одне питання: чому закон, представлений
lichnostyam-i-processu-dekommunizacii-v-ukraine.
46 Rating Group, “Attitude toward Certain Historical Figures and De-Communization Process in
Ukraine.”
47 UNIAN, “Prystrasti za dekomunizatsiyeyu,” 2 June 2016, https://www.unian.ua/society/1363662-
pristrasti-za-dekomunizatsieyu.html.
48 David R. Marples, “Open Letter from Scholars and Experts on Ukraine Re. the So-Called ‘Anti-
Communist Law,’” Krytyka, April 2015.
49 Venice Commission, Joint Interim Opinion on the Law of Ukraine on the Condemnation of the
Communist and National Socialist (Nazi) Regimes and Prohibition of Propaganda of Their Symbols, CDL-
AD(2015)041-e (Strasbourg: Council of Europe, 2015), https://odihr.osce.org/odihr/216281.
50 Helga A. Welsh, “Dealing with the Communist Past: Central and East European Experiences after
1990,” Europe-Asia Studies 48, no. 3 (1996).
51 Georgiy Kasianov, “’To Discipline and Punish’: A Punitive Turn in the Memory Politics in Ukraine,
2006–2025,” Memory Studies (2026): 2, https://doi.org/10.1177/17506980261460344.
52 Kasianov, “’To Discipline and Punish,’” 16.
53 Kasianov, “’To Discipline and Punish, 14.
54 Kasianov, “’To Discipline and Punish,’”11.
Анна Іванова167
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

як захист від зовнішньої агресії, знайшов своїх адресатів серед безробітних, пенсіонерів і
людей з інвалідністю? Отже, при уважнішому розгляді стає помітною не тільки суворість
санкцій, але і їхній класовий вимір.
Антикомуністичний консенсус, закладений у політику пам’яті східноєвропейських держав,
створив риторичну «пастку»: як тільки антикомунізм стає синонімом демократії, свободи та
європейськості, ставити під сумнів його передумови вкрай важко. Опозицію трактують уже не
як політичну незгоду, а як свідчення моральної неповноцінності, і антикомунізм стає універ-
сальною передумовою легітимної участі в публічному житті. Ця умова одночасно впливає на
всі часові виміри. Щодо минулого законодавство про пам’ять приписувало нормативні тлума-
чення радянського періоду, засуджуючи комунізм, зображаючи його зовнішнім і нав’язаним
Україні та криміналізуючи його символи. Щодо сьогодення це звужувало спектр доступних
політичних позицій, обмежувало політичну участь і опозиційну політику, а також можливо-
сті представництва значних соціальних груп. Щодо майбутнього антикомунізм закривав сам
горизонт мислимих альтернатив. Він привласнив і переозначив саму категорію революції:
прославляючи Євромайдан як прогресивну революцію, він піднімав народну мобілізацію до
визначальної ознаки революційної дії, роблячи її соціально-перетворювальний зміст друго-
рядним. Водночас ідею соціальної революції в її емансипаційному значенні, як стверджував
Траверсо, відправили в архів – «до розділу “тоталітаризм” в історії XX століття»
55
– і оголо-
сили злочинною. Конституційно закріпивши прагнення інтеграції до ЄС і вступу до НАТО,
законодавці окреслили українське майбутнє, у якому не було місця соціально-революцій-
ному перетворенню. Будь-яку спробу кинути виклик постсоціалістичному неолібералізму,
як і в інших східноєвропейських державах, в Україні засуджували як «етично небезпечну й
неприйнятну, таку, що повертає примару тоталітаризму»,
56
і державні діячі, і громадянське
суспільство. Розмова про майбутнє в категоріях класу, перерозподілу, суспільної власності
чи соціального захисту в кращому випадку змістилася на самі маргінеси. Будь-яке бачення
соціальних перетворень поза горизонтом ліберальної демократії та ринкового капіталізму від-
кидали заздалегідь. Разом із цим націю міцно утвердили як головного суб’єкта колективного
життя, наполягаючи на єдності інтересів усіх, хто до неї належить.
Цю риторичну «пастку» додатково посилює логіка жертви, на якій спирається антикомуніс-
тична рамка. Як показали Бер та співавтори, антикомунізм спричинив «ескалацію віктимізації
в історичних дискусіях»
57
– конкурентне роздування претензій на страждання, яке закриває
критичне обговорення, замінюючи його моральними нормами. Статус жертви завдяки зв’язку
з невинністю надає моральний авторитет: він легітимізує дії постраждалої групи й водночас
відводить увагу від її власної поведінки, оскільки жертва за визначенням не може відповідати
за обставини своїх страждань.
58
У найрозвиненіших формах статус жертви переходить у те,
що описують як націоналізм жертви, – форму націоналізму, побудовану на пам’яті про ко-
лективні страждання, у якій бінарна опозиція провини й невинності стає головною призмою
55 Enzo Traverso, Le passé, modes d’emploi: Histoire, mémoire, politique (Paris: La Fabrique, 2005),
88, цит. за: Máté Zombory, “The Anti-Communist Moment: Competitive Victimhood in European Politics,”
Revue d’études comparatives Est-Ouest 51, no. 2–3 (2020): 32.
56 Liviu Chelcea and Oana Druţǎ, “Zombie Socialism and the Rise of Neoliberalism in Post-Socialist
Central and Eastern Europe.” Eurasian Geography and Economics 57, nos 4–5 (2016): 525-26. https://doi.or
g/10.1080/15387216.2016.1266273.
57 Valentin Behr, Muriel Blaive, Anemona Constantin, Laure Neumayer, and Máté Zombory, “An
Anti-Communist Consensus: The Black Book of Communism in Pan-European Perspective,” Revue d’études
comparatives Est-Ouest 51, nos. 2–3 (2020): 17, https://doi.org/10.3917/receo1.512.0055.
58 Elissa Helms, Innocence and Victimhood: Gender, Nation, and Women’s Activism in Postwar
Bosnia-Herzegovina (Madison: University of Wisconsin Press, 2013), 4; Lilie Chouliaraki, Wronged:
Victimhood in Public Discourse (New York: Columbia University Press, 2024).
Сприймати Україну серйозно 168
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

тлумачення політичної дійсності.
59
Застосована до України, ця логіка бачить націю насампе-
ред як вічну жертву зовнішнього гноблення – імперій, русифікації, радянського панування,
російської агресії, – структурно ускладнюючи запитання про те, чи несуть самі українські
політичні діячі будь-яку відповідальність за шлях країни в минулому й сьогодні. Пояснення,
що спираються на суперечливі інтереси, політичні рішення або інституційні провали, ризику-
ють виглядати морально підозрілими, оскільки ускладнюють наратив жертви. Саме ця логіка
робить запитання про те, що пішло не так в Україні, якщо розглядати її на власних підставах,
не просто незручним, а практично нелегітимним.
Антикомунізм в Україні не залишився в межах історичної пам’яті. Те, що історичний дос-
від комунізму в Україні був пов’язаний насамперед із Радянським Союзом, дозволило розчи-
нити СРСР в українському політичному дискурсі в ширшому наративі російського імперсько-
го панування. Тому засудження комунізму часто зливалося з відкиданням російської культури
й мови. Це ототожнення також закріпили юридично. Законодавство про пам’ять і закони про
декомунізацію прямо прирівнюють Радянський Союз, Російську імперію та послідовні форми
російської державності як безперервні вияви того самого імперського проекту. Отже, питання
російської мови в Україні вийшло із сфери культурних прав чи адміністративної зручності й
зрештою стало трактуватися як інструмент підтримання та захисту національного проекту.
Від здобуття незалежності українське мовне законодавство щодо російської мови рухало-
ся виразною траєкторією: від дозволених форм, що враховували мовне розмаїття країни, до
дедалі обмежувальніших норм, зосереджених на виключному публічному домінуванні укра-
їнської. Хоча Конституція формально гарантує вільний розвиток, використання й захист ро-
сійської та мов меншин, наступне законодавство поступово звужувало практичну сферу цих
гарантій. Вирішальний зсув стався після 2014 року: одним із перших кроків післямайданної
влади було скасування чинного закону про регіональні мови, який надавав розширені права
мовам, якими розмовляли понад 10 відсотків населення певного регіону. Ця траєкторія при-
скорилася через низку правових та інституційних змін, кульмінацією яких став Закон «Про
забезпечення функціонування української мови як державної», що встановив українську як
обов’язкову мову публічної комунікації та суттєво обмежив сферу використання мов мен-
шин.
60
Закон «Про національні меншини» запровадив додаткові обмеження мов, пов’язаних
із державами, визнаними агресорами або окупантами,
61
– положення, фактично спрямоване
проти російської. Державні інституції, відповідальні за дотримання мовних норм, розшири-
ли повноваження нагляду за публічним використанням мов. Процес отримав концептуальне
завершення в рішенні Конституційного Суду від липня 2021 року, який оголосив українську
«кодом нації»
62
і прямо відкинув уявлення про російськомовних українців як окрему соціаль-
но-демографічну групу. За аргументацією Суду, російськомовні громадяни достатньо володі-
ють українською й тому не потребують колективного захисту. Їхнє існування переосмислили
59 Jie-Hyun Lim, “Victimhood Nationalism in Contested Memories: National Mourning and Global
Accountability,” in Memory in a Global Age: Discourses, Practices and Trajectories, ed. Aleida Assmann and
Sebastian Conrad, Palgrave Macmillan Memory Studies (London: Palgrave Macmillan, 2010), 139.
60 Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», № 2704-
VIII, 25 квітня 2019 року, Відомості Верховної Ради України, 2019, № 21, ст. 81, https://zakon.rada.gov.
ua/laws/show/2704-19#Text.
61 Закон України «Про національні меншини (спільноти) України», № 2827-IX, 13 грудня 2022
року, Відомості Верховної Ради України, 2023, № 46, ст. 114, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2827-
20#Text.
62 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51
народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону
України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», № 1-р/2021, справа №
1-179/2019(4094/19), 14 липня 2021 року, 8, 18, https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/1_p2021.pdf.
Анна Іванова169
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

як наслідок історичної русифікації, а не усталену соціальну реальність, яку потрібно врахо-
вувати.
63
Проте ця правова рамка нехтує соціальною реальністю, яку нібито покликана регулювати.
У 1991–1994 роках 56,2 відсотка українців визначали російську як «найзручнішу» або «бажа-
ну» мову спілкування – на південному сході цей показник сягав 81,5 відсотка.
64
Євромайдан
і збройний конфлікт 2014 року не змінили радикально загальнонаціонального розподілу мов
повсякденного вжитку.
65
До того ж у 2015 році 52 відсотки українців підтримували надання
російській офіційного статусу в регіонах, де цього бажала більшість,
66
а напередодні повно-
масштабного вторгнення «майже половина громадян України активно використовувала цю
мову [російську] переважно або нарівні з українською».
67
Навіть у 2023 році близько 80 від-
сотків мешканців Одеси й Харкова повідомляли, що вдома користуються російською.
68
За
цими цифрами стоять конкретні соціальні групи, які в кількох регіонах становлять більшість
населення. Як lingua franca Російської імперії та Радянського Союзу російська в Україні ніко-
ли не була мовою меншини у звичайному розумінні: її засвоювали як першу мову не тільки
етнічні росіяни, але й представники широкого кола етнічних груп
69
та різного соціального по-
ходження – вчителі, промислові робітники, студенти. До того ж у південно-східних регіонах
цей процес почався ще в дорадянську добу, коли населені пункти регіону перетворювалися на
промислові й торговельні центри Російської імперії.
Після початку російського вторгнення 2022 року правові обмеження мовного вжитку су-
проводжувала відкрита стигматизація російськомовних українців у публічному дискурсі. За-
лежно від контексту ці люди поставали як жертви русифікації, що потребують культурної
реабілітації, як носії чужого впливу, потенційні колаборанти, залишки радянського минулого
або група, якої не існує
70
. Міністр освіти вказав на «кореляцію» між ракетними ударами по
Україні та російською мовою.
71
Колумніст найбільшого онлайн-видання країни стверджував,
що «російськомовних українців не існує, тільки русифіковані», водночас покладаючи на них
«частку відповідальності за цю війну».
72
Мер Івано-Франківська підтримав запровадження
мовних патрулів для контролю використання російської в публічному просторі.
73
Відомий
63 Oleksandr Kyselov, “How Language Is Weaponized in Wartime Ukraine,” Jacobin, 5 September
2025, https://jacobin.com/2025/09/russian-language-ukraine-weaponized-war.
64 Volodymyr Kulyk, “Rodnoi iazyk i iazyk obshcheniia: na chto dolzhna orientirovat’sia iazykovaia
politika?” Vestnik obshchestvennogo mneniia: Dannye. Analiz. Diskussii, no. 3 (105) (2010): 77.
65 Volodymyr Kulyk, “Language Shift in Time of War: The Abandonment of Russian in Ukraine,”
Post-Soviet Affairs 40, no. 3 (2024): 165, https://doi.org/10.1080/1060586X.2024.2318141.
66 Kyiv International Institute of Sociology, “Stavlennia do statusu rosiis’koi movy v Ukraini,” 10
April 2015, https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=517&y=2015&m=4.
67 Kulyk, “Language Shift in Time of War,” 160.
68 Rating Sociological Group, Eighth All-Ukrainian Municipal Survey, April–May 2023 (Kyiv:
Center for Insights in Survey Research, 2023), 154, https://web.archive.org/web/20250317124205/https://
ratinggroup.ua/files/ratinggroup/reg_files/municipal_survey_may_2023_ua_-_final.pdf.
69 Liudmila Kudriavtseva, “Status russkogo iazyka vs iazykovaia samoidentifikatsiia grazhdan
Ukrainy,” Slovo.ru: Baltiiskii aktsent, no. 3 (2012): 35.
70 “Kremin zaiavyv, shcho ne isnuie rosiis’komovnykh ukraintsiv,” NV, 22 November 2023, https://
nv.ua/ukr/ukraine/politics/taras-kremin-rozpoviv-chi-isnuye-ponyattya-rosiyskomovni-ukrajinci-50370471.
html.
71 Iuliia Kharchenko, “’U takykh liudei ie problemy’: Lisovyi zhorstko vyslovyvsia pro rosiis’ku
movu, koly litaiut rakety,” 24 Kanal, 15 February 2026, https://24tv.ua/education/ministr-osviti-lisoviy-pro-
movne-pitannya-shkolah-yak-vin-povyazav_n3010237.
72 Dmytro Sinchenko, “’Russkoiazychnykh ukraintsev’ ne sushchestvuet. Est’ tol’ko
rusifitsirovannye,” Ukrains’ka Pravda, 17 June 2022, https://www.pravda.com.ua/rus/
columns/2022/06/17/7352949/.
73 Vitaliia Kohuch and Andrii Harhara, “V Ivano-Frankivs’ku diiut’ movni patruli – iak vykoriniuiut’
Сприймати Україну серйозно 170
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

актор запропонував бити дітей за російську мову; письменник закликав публічно докоряти
батькам «русифікованих» дітей.
74
Чинна Уповноважена із захисту державної мови дійшла до
того, що поставила під сумнів, чи взагалі можна вважати homo sapiens людей, які не перейшли
на українську.
75
Вражає те, що ці зображення приписують російськомовним українцям прак-
тично будь-який можливий статус, крім статусу звичайних громадян, здатних самостійно ви-
значати власну суб’єктність. Вони можуть бути жертвами, загрозами безпеці, колоніальними
підданими або історичними аномаліями – але дедалі менше їх визнають частиною населення,
існування якої можна вважати самоочевидним.
Кожен раз, коли я чую, що російськомовні українці – «політичний конструкт»,
76
мимоволі
замислююся, ким саме були люди, серед яких я прожила все життя. Невже мої батьки, чиї каз-
ки перед сном давали мені відчуття безпеки, і бабусі та дідусі, чиї розповіді про власне життя
давали відчуття тяглості, були просто жертвами, які не спромоглися усвідомити свою справж-
ню ідентичність? Вихователі в моєму дитсадку, шкільні вчителі та університетські викладачі,
які навчили мене сумніватися, ставити питання, цікавитися, аналізувати й розуміти, – чи були
вони принаймні «homo sapiens»? Мої сусіди в багатоквартирному будинку, які солідарно під-
тримували одне одного у скрутні часи, і мої прабабусі та прадідусі в селі, які пережили всі
потрясіння XX століття, – невже вони були тільки залишками русифікації? Мої друзі, з якими
я ділилася дитячими таємницями, першими закоханостями та різними відкриттями – росій-
ською, завжди, – невже вони були колонізованими суб’єктами, нездатними до емансипації? Чи
існували взагалі всі ці люди? Чи існую я?
Це питання не риторичне. Із соціологічної перспективи те, що відбувається, можна зрозу-
міти як рух від онтологічного виключення до стирання.
77
Виключення передбачає існування
групи, якій у певній картині світу відмовляють у правах, ресурсах або визнанні. Стирання
відмовляється визнавати саме існування групи. Якщо російськомовних українців не існує, то
неможливі ні легітимне представництво їхніх інтересів, ні вимоги від їхнього імені, ні колек-
тивні скарги, що потребують політичної уваги. Зникнення категорії взагалі усуває можливість
політичного оскарження: неможливо організуватися або вимагати визнання як член групи,
про яку офіційний дискурс наполягає, що її немає. У цього закриття є конкретна соціальна
адреса. Прихильність до російської не зникла після лютого 2022 року, але стала концентро-
ванішою: найсильніше вона зберігається серед робітничого класу, для якого питання мови
й символів залишаються «далеко не нагальними проблемами».
78
Те, що представляється як
культурна політика, діє як «соціальна боротьба на ґрунті мови»
79
– себто форма класової бо-
ротьби, інструмент, за допомогою якого панівний клас зміцнює свій символічний та інститу-
movu ahresora z ukrains’kykh vulyts’,” 5 Kanal, 11 November 2024, https://www.5.ua/suspilstvo/v-ivano-
frankivsku-diiut-movni-patruli-iak-vykoriniuiut-movu-ahresora-z-ukrainskykh-vulyts-338243.html.
74 Mariia Kasii, “Po sr*tsi rizkoiu vidporoty, – aktor Bohdan Beniuk zaklykav byty ditei za rosiis’ku
movu,” 24 Kanal, 29 April 2025, https://24tv.ua/show24/bogdan-benyuk-zaklikav-biti-ditey-za-rosiysku-
movu-zayava-aktora_n2810518.
75 “Vsi, khto vvazhaie sebe liudynoiu rozumnoiu, pereishly na ukrains’ku movu, – movna
ombudsmenka,” UNIAN, 5 January 2026, https://www.unian.ua/society/ukrajinska-mova-olena-ivanovska-
zaklikala-ukrajinciv-pereyti-na-derzhavnu-movu-13246389.html.
76 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51
народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону
України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», № 1-р/2021, справа №
1-179/2019(4094/19), 14 липня 2021 року, 8, 18, https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/1_p2021.pdf.
77 Kevin Richardson, “Exclusion and Erasure: Two Types of Ontological Oppression,” Ergo: An Open
Access Journal of Philosophy 9, no. 23 (2023): 603–22, https://doi.org/10.3998/ergo.2279.
78 Daria Saburova, “Novyi symvolichnyi poriadok: robitnychyi klas ta movne pytannia,” Spilne /
Commons, 25 December 2024, https://commons.com.ua/uk/robitnichij-klas-ta-movne-pitannya/.
79 Saburova, “Novyi symvolichnyi poriadok.”
Анна Іванова171
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

ційний авторитет, а витрати лягають на тих, хто найменше здатний їх оскаржити.
Вибірковість визнання виразно підкреслює цю проблему. Україна визнає й захищає куль-
турні та мовні права інших меншин: кримськотатарську зберігають як мову корінного народу,
а розширений захист угорської меншини погоджено в межах переговорів про інтеграцію до
ЄС. Російській, із набагато численнішою спільнотою мовців, відмовляють у рівноцінній сфе-
рі використання. Мій аргумент тут стосується не захисту російської мови. Вимагати захисту
означало б прийняти передумову нинішньої політики – що мова становить питання безпеки
– і тільки сперечатися про те, яку саме мову держава повинна захищати. Результатом була б
глибша сек’юритизація питання, а не його розв’язання. Йдеться про зняття заборон і дестиг-
матизацію мільйонів громадян України, для яких із різних причин російська – перша мова, а
отже, один з інструментів, за допомогою яких вони розуміють, хто вони, орієнтуються в су-
спільстві, осмислюють світ і посідають у ньому певну позицію. Ставлення до російськомов-
них українців як до проблеми, яку слід розв’язати, а не соціальної реальності, яку потрібно
враховувати, не було неминучою необхідністю – неоднорідність можна організувати інакше.
Світ дає численні приклади багатомовних, багатоетнічних і багатоконфесійних держав, зокре-
ма й постконфліктних, які виробили дієві механізми представництва інтересів усіх мовних та
етнічних груп, включно з найменшими меншинами. Кордони України охоплювали саме таке
суспільство – складене з уламків двох імперій, сформоване століттями накладання адміністра-
тивних, мовних, конфесійних і культурних меж, які самі становили нашарування конфліктів
та антагонізмів, багато з яких не зникли й сьогодні. Це не обов’язково повинно ставати пе-
решкодою. Бельгія, Канада, Швейцарія, Індія – усі постали із складної спадщини й знайшли,
хай і недосконалі, способи управляти внутрішніми відмінностями, не заперечуючи їхнього
існування й не вдаючись до війни. Наприклад, Боснія прийшла до подібного устрою після
війни та з наміром запобігти їй у майбутньому – що по-своєму повчально. Проте українські
державотворці обрали модель малих, переважно етнічно однорідних національних держав
Центральної та Східної Європи й Балтії – держав, які, з одного боку, успішно віддалилися від
Росії та увійшли до Європейського Союзу, а з іншого, за демографічним і соціальним складом
принципово відрізнялися від України. У результаті Україна отримала націєтворчий проект,
який розглядав неоднорідність не як ресурс для розвитку, а як загрозу, яку слід нейтралізува-
ти. Саме цей вибір цей нарис визначає як критичний поворотний момент.
Сек’юритизація нації: загрози і страх
Після трьох десятиліть визначення нації та того, хто до неї належить, українське націєтво-
рення після російського вторгнення 2022 року досягло кульмінації в тенденції, що поступово
розвивалася від перших років незалежності, – сек’юритизації етнічних і громадянських скла-
дових нації. Мову, культуру, історичну пам’ять, політичні позиції та навіть виробництво нау-
кового знання почали тлумачити як питання екзистенційної загрози; вони водночас виступа-
ють джерелами небезпеки, об’єктами захисту й засобами оборони. Таке розширення поняття
безпеки за межі безпосередніх фізичних загроз – не нове явище. Ще наприкінці 1980-х років
Копенгагенська школа доводила, що безпека формується дискурсивно: акт сек’юритизації
визначає певний референтний об’єкт як такий, що перебуває під екзистенційною загрозою,
і тим самим виправдовує мобілізацію надзвичайних заходів, які виходять за звичайні межі
політичного протиборства.
80
Ця логіка не заперечує існування реальних загроз, але привертає
увагу до їхніх наслідків для демократичних процесів за межами безпосередньої сфери воєн-
80 Barry Buzan, Ole Wæver, and Jaap de Wilde, Security: A New Framework for Analysis (Boulder,
CO: Lynne Rienner Publishers, 1998.
Сприймати Україну серйозно 172
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

ного конфлікту.
Марія Мяльксоо стверджувала, що держави під екзистенційною загрозою прагнуть не тіль-
ки забезпечити своє виживання, а й «забезпечити своє буття як буття певного типу» – зберегти
конкретне бачення того, ким вони себе вважають, як умову свого подальшого існування.
81

Україна – не виняток. Ведучи війну проти Росії, українська влада досить точно визначила,
яку саме Україну варто захищати й що загрожує цьому проекту. Однак наслідок перетворення
соціальних, політичних, культурних та ідеологічних проблем на питання безпеки полягає в
тому, що ті, хто ставить під сумнів державне пояснення того, чим Україна постає як нація і
держава, більше не інакодумці чи опоненти, а вороги, яких потрібно переслідувати за зако-
ном. Наприклад, кількість обвинувальних вироків за статтею 436-1 зросла з двадцяти чоти-
рьох за шість років між 2015 і 2021 роками до понад трьохсот між 2022 роком і серединою
2025-го; переважна більшість стосувалася дописів, перепублікацій і щонайменше у двадцяти
одному випадку – уподобань у соціальних мережах.
82

Сек’юритизація вибірково звужує простір допустимих незгод: можна критикувати еконо-
мічну політику уряду, заперечувати проти підвищення податків і комунальних тарифів, засу-
джувати реформи освіти й охорони здоров’я та публічно говорити про недостатні пенсії. Ніщо
з цього не тягне за собою юридичних санкцій. Ба більше, поточні «картонні протести» демон-
струють, що критика відступу політичного режиму від демократії з позицій панівної ідеології
також не має юридичних наслідків. Натомість про минуле, ідентичність, націю, культуру та
мову існує тільки один прийнятний спосіб говорити. Мовну політику не можна відкрито об-
говорювати, оскільки вважається, що вона стосується національного виживання; закони про
пам’ять не можна ставити під сумнів, оскільки вважається, що вони захищають історичну
правду; обмеження політичних організацій виправдовують захистом самої демократії. Чим
більше питань сек’юритизується, тим менше їх залишається відкритими для звичайної незго-
ди. Саме таку асиметрію породжує сек’юритизація, починаючи підривати саму політику та
прагнучи придушити або зафіксувати «внутрішньо властивий політичному антагонізм».
83
Де-
мократична політика передбачає незгоду. Вона потребує існування суперників, чиї ідеї можна
заперечувати, але чиє право брати участь у публічній дискусії залишається безсумнівним. Як
доводила Муфф, розрізнення суперника та ворога фундаментальне для демократичної політи-
ки.
84
Проте за умов сек’юритизації зберігати це розрізнення дедалі важче. Як тільки незгоду
витлумачено як загрозу безпеці, а опонента перетворено на ворога, питання вже не в тому, чи
переконливі його аргументи, а в тому, чи небезпечна його присутність. Як наслідок, публічне
обговорення поступається управлінню безпекою. Питання, які зазвичай належали б до сфери
політичної дискусії й за своєю природою колективні, – які свята відзначати, яких ритуалів
дотримуватися, які партнерства розвивати, які політичні програми обговорювати – стають
закритими для оскарження й навіть криміналізуються.
Парадоксально, але цей процес деполітизує саме ті питання, які найнагальніше потребу-
ють політичного обговорення. Заздалегідь фіксуючи пам’ять, ідентичність і належність, він
закриває дискусію про те, в якому суспільстві українці хочуть жити. Боротьба між конкуру-
ючими баченнями спільного блага замінюється адмініструванням офіційно санкціонованих
істин. Зникає не сам конфлікт, а публічний простір, у якому його можна виразити й узгодити.
Це породжує разючий парадокс у самому осерді сучасного українського публічного дискурсу.
81 Maria Mälksoo, “’Memory Must Be Defended’: Beyond the Politics of Mnemonical Security,”
Security Dialogue 46, no. 3 (2015): 224.
82 Kasianov, “’To Discipline and Punish.’”
83 Mälksoo, «›Memory Must Be Defended,’” 227.
84 Chantal Mouffe, Agonistics: Thinking the World Politically (London and New York: Verso, 2013),
6–7.
Анна Іванова173
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

Панівні політичні та академічні наративи часто наголошують на безпрецедентній національ-
ній єдності: війна, як стверджують, нарешті консолідувала Україну в єдину політичну націю,
розчинивши поділи минулого.
85
Проте саме існування такої кількості заборон – на символи,
мову, історичні інтерпретації, політичні позиції – вказує на те, що в українському суспільстві
існують погляди, саму наявність яких вважають несумісною з національною згуртованістю.
Отже, за такого підходу єдність розуміють через усунення інакодумства. Процес сек’юрити-
зації, який, як стверджують, зміцнює національну ідентичність, насправді звужує політичну
спільноту: ті, хто кидає виклик цьому наративу, дедалі частіше постають як загрози, а не як
політичні опоненти. Таким чином, логіка сек’юритизації поглиблює динаміку включення та
виключення на підставі політичних позицій або етнічності, позначаючи цих людей як джере-
ло загрози. Те, що починалося як спроба визначити націю, перетворюється на спробу убезпе-
чити це визначення від альтернативних розумінь соціальної реальності.
Сек’юритизація публічного життя не залишається на рівні законодавства та інституційного
устрою, а проникає далі, у повсякденні взаємодії. Провадження за статтею 436-1 регуляр-
но відкривали на підставі анонімних повідомлень і скарг пильних громадян: сусідів, колег,
знайомих.
86
Як тільки починає вважатись, що загрози перебувають не тільки за державними
кордонами, а й усередині самого суспільства, співгромадяни стають потенційними джерелами
небезпеки. Це проявляється через кримінальні переслідування за вподобання та перепубліка-
цію комуністичних символів у соціальних мережах; штрафи за використання російської мови
в публічному просторі; безконтрольну стигматизувальну риторику посадовців та активістів,
які закликають до суворих санкцій проти «неналежних» громадян; погрози ультраправих
груп, які влада залишає без реагування, а медіа популяризують; постійну відмову як акаде-
мічного, так і медійного аналізу розглядати ці явища як проблеми, гідні серйозної уваги. На
афективному рівні результатом стає суспільство, в якому панує страх.
Страх, який зазвичай розглядають як психологічне явище, має соціальні та політичні на-
слідки. Хоча люди можуть переживати те, що можна назвати «природними» емоційними реак-
ціями на безпосередні фізичні подразники, політичні емоції – це реакції на матеріальні та со-
ціальні зміни, які інституційно виробляються й підтримуються.
87
Страх – одна з центральних
політичних емоцій. Гоббс дав політичному страху канонічне формулювання: страх смерті,
неминучого наслідку війни всіх проти всіх, спонукає людину віддати свободу суверенові в об-
мін на безпеку. Велика трагедія, як-от війна, терористичний напад чи геноцид, створює реаль-
ні підстави для маніпулювання страхом, водночас легітимізуючи суспільний порядок, який
у відповідь може вдаватися до репресивних засобів, увічнюючи насильство. У такі моменти
інтелектуали й політики визначають, хто і що становить загрозу, та звертаються до страху як
до «джерела єдності» проти неї.
88
Водночас джерело політично виробленого страху зазвичай
подається як моральне або навіть екзистенційне, а це означає, що боротьба проти нього постає
не як змагання за владу, а як боротьба за виживання.
Страх зовнішнього ворога історично слугував інструментом консолідації населення та
контролю еліт. Як показав Робін, страх послідовно використовують для прищеплення певних
85 Olga Kutsenko, “From Divided Society to Civic Nation? The Rise of Civic Nationalism in
Ukraine,” Innovation: The European Journal of Social Science Research 39, no. 1 (2026): 24–43.
86 Kasianov, “’To Discipline and Punish’”; Komarovskyi and Volokha, “Prison for ‘Likes’ in the
Social Networks?”
87 Див. Martha C. Nussbaum, Political Emotions: Why Love Matters for Justice (Cambridge, MA:
The Belknap Press of Harvard University Press, 2013); Arlie Russell Hochschild, The Managed Heart:
Commercialization of Human Feeling, 3rd ed. (Berkeley: University of California Press, 2012); Sara Ahmed,
The Cultural Politics of Emotion, 2nd ed. (Edinburgh: Edinburgh University Press), 2014.
88 Corey Robin, Fear: The History of a Political Idea (New York: Oxford University Press, 2004),
1-15.
Сприймати Україну серйозно 174
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

політичних цінностей: «страх громадянської війни повинен породжувати повагу до верховен-
ства права, страх тоталітаризму – цінування ліберальної демократії, страх фундаменталізму –
підтримку толерантності та плюралізму».
89
Проте така консолідація проти зовнішньої загрози
не передбачає відсутності страху, спрямованого всередину, – страху перед владою, санкціями,
маргіналізацією та виключенням. Навпаки, страх – інструмент нерівності, оскільки підтри-
мує ієрархії, в яких одні визначають, чого слід боятися, а інші коряться.
90
В Україні страх діє
багатьма способами. Мільйони українців переживають страх смерті, руйнування та різнома-
нітних втрат як реакцію на небезпеки війни. Влада й публічні діячі використовують страх,
щоб мобілізувати людей до участі у війні на фронті та консолідувати суспільство проти визна-
чених загроз. Проте риси, пов’язані з цими загрозами, не обмежуються Росією та росіянами:
різною мірою вони присутні в значній частині самого українського суспільства. У результаті
страх зовнішнього ворога накладається на страх репресій або маргіналізації у власній державі
та суспільстві. Як доводила Ахмед, страх не просто реагує на вже наявні загрози – він активно
створює розрізнення між тими, хто належить до спільноти, і тими, хто не належить.
91
Якщо
сек’юритизація встановлює межі прийнятної політики, то страх стає механізмом, через який
ці межі безперервно підтримуються й забезпечуються. За такого підходу єдність досягається
радше через страх бути визначеним як той, хто стоїть поза нацією, ніж через спільне націо-
нальне прагнення.
Отже, така форма інтеграції парадоксально становить форму фрагментації, яка водночас
руйнує довіру й посилює атомізацію. Вона заважає людям формувати незалежні судження,
усвідомлювати спільні інтереси та будувати форми солідарності, необхідні для колективної
дії. Натомість вона збільшує соціальну дистанцію й породжує підозру. В інтерв’ю, прове-
дених для моєї докторської дисертації, респонденти послідовно повідомляли, що можуть
обговорювати основні політичні питання – ті, які впливають на життя всього суспільства і
для розв’язання яких потрібне публічне обговорення, – тільки в найвужчих і найбільш до-
вірених колах особистих стосунків, водночас стаючи дедалі обережнішими у взаємодіях із
незнайомцями, колегами та інституціями. Публічне життя звужується. Масова політика стає
недосяжною. Неформальна самоцензура поширюється. Результатом стає колективний відхід:
соціальні відносини структуруються радше очікуванням можливих санкцій, ніж співпрацею
та солідарністю. У цьому сенсі страх посилює боротьбу правлячих еліт за гегемонію, діючи
водночас через примус – для тих, хто кориться із страху перед безпосередніми юридичними
чи фізичними наслідками, – і через згоду – для тих, хто засвоїв межі дозволеного. Таким
чином, те, що на рівні соціальних відносин постає як національна єдність, значною мірою
підкріплюється страхом.
Наслідки цього афективного клімату помітні у сфері виробництва знання. Страх дедалі
більше структурує академічне життя в українознавстві на всіх рівнях. Вибір теми досліджен-
ня, формулювання дослідницьких питань, мова представлення результатів – усе формується
очікуванням наслідків. Цілі сфери суспільного життя, які породжують значне напруження,
– насильницька мобілізація, ухилення від призову, незаконний перетин кордону, політичне
ув’язнення, мовні конфлікти – фактично залишаються недостатньо дослідженими, оскільки
звернення до них пов’язане з політичним ризиком. Респонденти вагаються висловлювати по-
гляди, що відрізняються від суспільно схвалених наративів, або взагалі відмовляються відпо-
відати: частка відмов від відповідей на чутливі питання в опитуваннях та інтерв’ю сягнула
рівня, який сам по собі становить висновок про стан публічного життя.
92
Академічні незгоди
89 Robin, Fear, 4.
90 Robin, Fear, 18-20.
91 Ahmed, The Cultural Politics of Emotion.
92 Див. Kit Rickard, Gerard Toal, Kristin M. Bakke, and John O’Loughlin, “How Reliable Are
Анна Іванова175
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

перетворюються на кампанії викриття, публічного осоромлення та вимог ідеологічної відпо-
відності, що проявляються в колективному листі проти «незручних» дослідників, внесенні
наукових публікацій до чорних списків, кампаніях проти лекцій, які вважають політично нез-
ручними. Починаєш замислюватися, чи колега прийшов на конференцію взяти участь у диску-
сії, чи повідомити про ідеологічні відхилення. Вагаєшся перед поданням рукопису, не знаючи,
чи певне формулювання порушує чинний закон або спричинить звинувачення в нелояльності.
Процес наукового рецензування перетворюється на засіб передавання погроз. Навіть визнані
науковці приватно зізнаються в самоцензурі через страх маргіналізації або хибного тлумачен-
ня. Неявне припущення, що стоїть за кожним дослідженням, полягає в тому, що під час війни
єдине легітимне наукове зобов’язання – служити інтересам нації. Виробництво знання підпо-
рядковується нагляду поліцейського типу, межі якого визначає політична лояльність.
Публічна сфера, керована страхом, не може надійно виробляти знання про саму себе, а
наука – достовірні знання про суспільство, яке вона вивчає. Наука, в якій страх унеможли-
влює відхід від панівного підходу, не може уникнути стагнації, оскільки втрачає здатність
до новаторства. Молодші дослідники відтворюватимуть той самий спосіб мислення, замість
пропонувати нові підходи до важливих проблем. У ширшому сенсі чим небезпечнішими ста-
ють певні питання, тим менше суспільство здатне розуміти власний стан і тим менше воно
здатне уявляти альтернативи цьому станові чи навіть способи його поліпшення. Я включаю
до цього опису власне становище не задля драматичного ефекту. Пишучи цей текст, я не знаю,
як установити, чи порушила закон і вже стала злочинницею, чи мені ще дозволять залишатися
соціологом, який ставить питання про українське суспільство та шукає відповіді на них. Те,
що я не можу це визначити, – не приватна проблема, а ілюстрація стану правової системи,
яку Венеціанська комісія назвала «нечіткою», коли оприлюднила висновки щодо законів про
«декомунізацію».
93
Війна, звичайно, створює реальне й безпосереднє джерело небезпеки. Ракети, окупація,
вимушене переміщення та смерть – не уявні загрози, а пережиті реалії; і багато хто з тих,
хто несе додатковий тягар мовної або ідеологічної підозри, переживає ці реалії з особливою
гостротою. Стверджувати протилежне означало б глибоко хибно прочитати цей нарис. Саме
тому, що небезпека реальна, вона стає надзвичайно потужним принципом легітимації – таким,
за якого головною логікою управління стає «перерозподіл страху»,
94
а не його зменшення. Те,
що подається як необхідна відповідь на екзистенційну загрозу, водночас становить механізм
консолідації символічної влади певного бачення України над усіма іншими. Таким чином,
суспільство поступово втрачає здатність обговорювати, яким воно хоче бути, і дедалі менше
здатне включати в це обговорення всіх, хто міг би зробити суперечливий внесок. Тільки пу-
блічна сфера, в якій неоднорідність розглядають як ресурс, а не як загрозу, могла б створити
основу для такої єдності, яка справді здатна підтримати суспільство під час війни й після неї.
Висновок: умови для змін
Оглядаючи тридцять п’ять років української незалежності, можна побачити закономірність:
у міру того як держава дедалі глибше занурювалася в різні взаємопов’язані кризи, публічний
порядок денний визначали не відповіді на їхні першопричини, а рішення у сфері політики
ідентичності, тоді як деіндустріалізація, демонтаж соціальної держави та концентрація ба-
гатства в руках олігархів відбувалися здебільшого поза публічними дискусіями. Політичну
Polls in Wartime Ukraine?” PONARS Eurasia Policy Memo, no. 830 (15 February 2023), https://www.
ponarseurasia.org/how-reliable-are-polls-in-wartime-ukraine/.
93 Venice Commission. Joint Interim Opinion.
94 Kyselov, “How Language Is Weaponized.”
Сприймати Україну серйозно 176
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

спільноту української держави переозначили в національних категоріях, а розвиток нації
трактували як самодостатню мету, а не засіб поліпшення умов життя населення. З часом кон-
цепція нації звужувалася не через перехід від громадянського до етнічного націоналізму або
навпаки, а через їхнє співіснування та взаємне посилення. Разом вони звузили концепцію
нації значно сильніше, ніж кожен окремо: мова, культура, ідеологія, громадянська орієнтація –
усе стало предметом обмежувального інституційного регулювання, яке виробляло ідеальний
тип українського громадянина, відхилення від якого ставало дедалі неприпустимішим. Допу-
стимі варіанти української національної належності звузилися настільки, що невдовзі навіть
найвідданіший патріот може виявитися неспроможним відповідати її вимогам. Війна потім
легітимізувала сек’юритизацію всього процесу, змусивши дивитися на складові націєтворен-
ня крізь призму загрози й безпеки.
У результаті цих процесів постав, у термінах Фуко, режим істини: рамка, яка організує
владні відносини в суспільстві, виробляючи певне бачення реальності не як результат соці-
альних процесів, історичного розвитку й боротьби за владу, а як саму істину. Істина стоїть над
критикою, сумнівом, незгодою, заздалегідь визначаючи, що можна змістовно сказати, а що ви-
ходить за межі серйозної дискусії. Вона навіть не потребує консенсусу – її просто сприймають
як даність. Режим істини про Україну як державу й суспільство діє саме так, причому одно-
часно на двох рівнях. По-перше, він поглиблює кризу гегемонії,
95
замість того щоб її розв’я-
зувати: стабільна гегемонна влада спирається на вироблення згоди й вимагає поступок підпо-
рядкованим групам – вона мусить пропонувати достатньо тим, ким управляє, щоб їхня покора
виглядала добровільною. Спираючись на розгалужені структури громадянського суспільства
й широку інституційну інфраструктуру, цей режим до певної межі виробляє згоду. Але в міру
того як межі дозволеного звужуються, а поступки змінюються виключенням і примусом, він
дедалі більше покладається на примус: погрози, заборони, маргіналізацію та криміналізацію.
По-друге, той самий режим істини управляє панівним політичним і академічним дискурсом
про Україну через тезу, з якої починався цей нарис: що Росія – єдине джерело українських
невдач. Проте якщо Росія пояснює все, тоді ніщо всередині України не потребує пояснення;
а те, що не потребує пояснення, неможливо аналізувати, і те, що неможливо аналізувати, не-
можливо свідомо змінити. Ця динаміка не просто приховує проблему – вона поглиблює її й
постійно відтворює. Йдеться не тільки про те, що в Україні щось пішло не так. Йдеться про
те, що самі умови для визначення того, що пішло не так, для публічного обговорення й сер-
йозного дослідження цього також були зруйновані.
Війна, розв’язана Росією, очевидно, становить величезну загрозу, яка руйнує українське
суспільство й державу, і тільки її негайне припинення може суттєво поліпшити становище
України. Але чи могло щось у сфері відповідальності українських діячів бути організоване
інакше? Цей нарис – спроба визначити деякі з таких сфер. Однак його опис тільки вказує
на те, що пішло не так. Він окреслює симптоми структурної кризи; наступним кроком було
б глибоке дослідження їхніх причин. Належний діагноз вимагав би знайти джерело кризи й
сформулювати засоби її подолання. Це потребує відповіді не тільки на запитання, що пішло
не так, але й чому: чому було зроблено саме такий вибір, хто отримав від нього вигоду й
хто програв, які альтернативи були закриті й ким, і які соціальні сили ще можуть дати інші
результати. До того ж спрямовувати це запитання виключно до України було б недостатньо
й зрештою несправедливо. Як стверджує Іщенко в цьому випуску, Україна – не аномалія, а
норма або навіть «авангард світу в кризі»:
96
країна, що рухається попереду процесів, поміт-
95 Volodymyr Ishchenko, “Class or Regional Cleavage? The Russian Invasion and Ukraine’s ‘East/
West’ Divide,” European Societies 26, no. 2 (2024): 8–16, https://doi.org/10.1080/14616696.2023.2275589.
96 Volodymyr Ishchenko, “The Broken Mirror of the World in Crisis,” The Ukrainian Forum,
готується до друку, 2026.
Анна Іванова177
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?

них, можливо, в менш гострій формі, на значній частині планети, і показує найрадикальніші
варіанти майбутнього, які можуть чекати на інші суспільства, якщо траєкторія залишиться
незмінною. Вихолощення демократичного обговорення, заміна політики перерозподілу полі-
тикою визнання,
97
сек’юритизація незгоди, концентрація багатства на тлі руйнування публіч-
них інституцій – жодне з цих явищ не суто українське. У цьому сенсі запитання «Що пішло
не так в Україні?» – варіант ширшого запитання про те, що йде не так у світі «демократичного
капіталізму» після «кінця історії», і складність постановки цього запитання не зменшує його
нагальності.
Важливо, що на це запитання неможливо відповісти з позиції страху. Будь-яку відповідь
за таких умов заздалегідь сформують межі дозволеного: альтернативні пояснення або струк-
турно придушать, або вони взагалі не будуть озвучені, або їх підштовхнуть до радикалізації,
і вони стануть джерелом наступної ескалації всередині українського суспільства. Десек’юри-
тизація публічної сфери та складових націєтворення – практична передумова будь-якої сер-
йозної розмови про майбутнє України. Конкретно це означало б повернути політику в Укра-
їну: знову відкрити простір оспорювання влади, щоб практики, а не заборони визначали, що
вважається істинним і що заслуговує підтримки. Це означало б створити умови для вислов-
лення різних бачень сьогодення й майбутнього – щоб самі українці, а не приписи будь-якої
влади, могли обмірковувати, куди і як хочуть рухатися. Це також означало б відновити умови
для справжньої наукової дискусії поза пропагандою та боязким аналізом на межі дозволеного,
коли ніколи достеменно не знаєш, яка межа виявиться фатальною. Ні те, ні інше не становить
науки й не служить Україні.
Я завершую цей текст у Харкові, коли добігає кінця п’ятий рік війни. Пишу ці рядки в день,
коли два російські FPV-дрони влітають в автомобілі моїх сусідів і вбивають їх на єдиній доро-
зі до нашого району – дорозі, де я знаю кожне дерево на узбіччі й кожну тріщину в покритті,
дорозі, яка здавалася найбільш буденною частиною мого існування, а тому за визначенням
не могла приховувати небезпеки. Цими днями я боюся їхати додому. Шукаючи безпечніший
об’їзд, якого немає, я думаю: так, в Україні справді щось пішло не так, якщо найбезпечніше
місце, яке я будь-коли знала, відчувається небезпечним. Чи очевидні злочини Росії дають до-
статню підставу взагалі перестати говорити про Україну або відкласти вивчення українського
суспільства до припинення насильства? Чи цей страх скасовує всі інші, описані мною в цьому
нарисі? Радше навпаки – він їх загострює. Страх перед тим, що приходить ззовні, – бомбами,
ракетами, дронами, окупацією – посилюється страхом перед тим, що може прийти зсереди-
ни: ув’язненням за вподобання, насильницькою мобілізацією на вулицях, виключенням із лав
«homo sapiens» за мовною ознакою. Обидва звужують можливості людей в Україні розпо-
ряджатися своїм життям. Саме тому ми мусимо зберегти кожну можливість вивчати те, що
відбувається в нашому суспільстві, обговорювати це й формулювати альтернативи. Ми не
можемо дозволити собі «читати менше» про Україну. Ми мусимо постійно приділяти їй увагу,
у кожному вимірі, водночас роблячи все можливе для негайного припинення війни.
97 Nancy Fraser, “From Redistribution to Recognition? Dilemmas of Justice in a ‘Post-Socialist’
Age,” New Left Review, no. I/212 (July–August 1995), 68-70, https://doi.org/10.64590/4rl.
Сприймати Україну серйозно 178
Український форум: У пошуках центру – між «русским миром» та українським ультранаціоналізмом
Випуск 1/2026: Чи щось пішло не так в Україні?